Із задоволенням представляємо вашій увазі 37 зірку, яка із задоволенням погодилась написати кілька слів вінницьким вболівальникам. Це футболіст, який здобув в Україні 5 чемпіонських титулів, чотири рази тримав над головою Кубок України, був півфіналістом Ліги Чемпіонів тощо…
Отже, зустрічайте автограф Василя Кардаша для вінницьких вболівальників! Завдяки невтомній праці і допомозі нашого представника України у Північній Македонії Роману Бузі ми маємо шикарне поповнення важливої колекції автографів знаменитостей.
Хто ж такий, Василь Кардаш?
Півзахисник, нападник. Грав в клубах: “Карпати” Львів (1990 р. – 4 гри, 1 гол), «Карпати” Камянка Бузька (1991 р. 3 гри), “Скала” Стрий (1992, 33 гри, 17 голів), «Карпати» Львів (1993-94 р., 39 ігор, 8 голів), «Маккабі» Хайфа (1994 р. – 8 ігор, 2 голи), “Чорноморець” Одеса (1995-96 р. – 45 ігор, 9 голів), “Динамо” Київ (1996-2002 р. – 114 ігор, 9 голів), “Арсенал” Київ (2003-06 р. – 31 гра, 1 гол), “Закарпаття” Ужгород (2007 р. – 3 гри). За збірну України зіграв 14 ігор. За молодіжну збірну України провів 7 ігор. Чемпіон України 1996-97 р., 1997-98 р., 1998-99 р., 1999-00 р., 2000-01 р. Срібий чемпіон України 1994-95 р., 1995-96 р. Володар Кубка України 1997-98 р., 1998-99 р. 1999-00 р., 2000-01 р., Чемпіон Ізраїля 1993-94 р., У списках кращих гравців України 1995-96 р., 1999 р. Півфіналіст Ліги Чемпіонів 1999 р. З грудня січня 2015 року працює у тренерському штабі молодіжної збірної України.
Заходьте у розділ «Зірки», переглядайте, читайте, відчувайте гордість за те, що така кількість зірок ще раз згадали про «Ниву» її вболівальників і таким чином підтримали вінницький футбол.
Пропонуємо вашій увазі інтервю Василя Кардаша, яке розмістив на своєму порталі football.ua
Спочатку біло-блакитні зупинилися на стадії чвертьфіналу, пропустивши в наступний етап Ювентус, а через рік взагалі опинилися за крок до заповітного фіналу. Перемоги над Барселоною, Арсеналом, Реалом здавалися повсякденною справою, а дует форвардів Ребров-Шевченка ставали для супротивників грозою авторитетів.
Але були в тій команді інші люди, які також були причетні до слави Динамо. Половина з них вже закінчила кар’єру професійного футболіста і пробує себе в новому амплуа. На тренерському містку встигли засвітитись Олег Лужний, Олександр Головко, Юрій Калитвинцев. Стопами колишніх одноклубників незабаром може піти і Василь Кардаш, який зараз проходить тренерські курси. Саме з цього ми почали довгу розмову з Василем…
– Я пройшов уже два курси, отримав тренерські ліцензії категорії А та В. Зараз ось уже приступаю до навчання для отримання ліцензії категорії PRO. Паралельно з цим маю другу вищу освіту, навчаюсь в інституті менеджменту. Я думаю, мені це стане в нагоді надалі.
– Зараз дуже модно після завершення кар’єри футболіста податись у бізнес. Ви не хотіли стати діловою людиною?
– Ні. У мене до цього душа не лежить.
– Василю, давайте повернемося на багато років тому, і згадаємо, як ви ставали на ноги, як футболіст.
– Все починалося у Львові. У десять років я почав ходити до футбольної школи Карпат. У десятому класі дебютував у буферній зоні (одна з трьох зон другої ліги – Прим. Авт.) чемпіонату СРСР. Прекрасно пам’ятаю свій перший матч, у якому мені вдалося відзначитись результативним ударом, а ми розгромили аутсайдера ліги – Ширак (Ленінакан) – 8:1. Наступного дня я прийшов до школи героєм. У Карпатах у 90-х була дуже серйозна команда, і як наслідок неабияка конкуренція за місце в основному складі. На кілька років я поїхав підбиратися досвіду в Кам’янку-Бузьку та Скелю (Стрий). Повернувся до Карпат у двадцятирічному віці.
– І за рік опинилися в Ізраїлі, у Маккабі.
– З розвалом Союзу у Карпат з’явилися фінансові проблеми і багато хто з футболістів залишав Львів. Мною зацікавилося Маккабі, але я не хотів туди переходити. На користь переходу було лише два аргументи – можливість пограти у Кубку чемпіонів та побачити Ізраїль. До речі, трохи пізніше надійшла приваблива пропозиція від Серветта, і я цілком міг опинитися в Швейцарії. Тут вчасно потурбувалися ізраїльтяни, нагадавши мені, що я дав їм обіцянку на перехід і що недобре змінювати думку. Загалом я перейшов до Маккабі.
– У якому тоді була велика колонія українців…
– Так, тоді за клуб із Хайфи грали вже троє легіонерів з України – Кандауров, Гецко та Пец. І це при тому, що тоді в ізраїльському чемпіонаті була квота на легіонерів – дозволялося випускати на полі трьох іноземців.
– Хтось із відомих громадськості футболістів грав ще за Маккабі у ваше перебування?
– Хаїм Ревіво, який потім пограв за Сельту, та Еяль Беркович, у майбутньому відомий за виступами за Вест Хем. Тоді Маккабі був дуже серйозним колективом, адже дев’ять футболістів були гравцями збірної Ізраїлю.
– Рік, проведений в Ізраїлі, був вдалим етапом вашої кар’єри?
– Безперечно. Я побачив нову країну, Мертве море, познайомився з їхньою культурою, побував у Єрусалимі, трохи вивчив іврит. У футбольному плані також багато чого пізнав, додав у майстерності. До речі, було разюче, адже я не думав, що такі якісні поля можуть бути в Ізраїлі, на яких можна було тренуватися цілий рік. З негативних моментів була лише виснажлива спека цілий рік.
– В одному з інтерв’ю ви говорили, що найгірший матч у кар’єрі провели у Маккабі проти Зальцбурга у кваліфікації Ліги чемпіонів. Чому?
– У першій зустрічі в Хайфі ми програли 1:2, я заробив пенальті та відіграв чудово. До речі, тоді в команді мало не до бійки доходило право виконувати одинадцятиметровий удар. У цій зустрічі я грав нападаючого. На матч у відповідь на мене приїхали дивитися скаути з Іспанії та Італії. Тренер поставив мене на позицію півзахисника, ми програли, а особисто я перегорів і не потрапив на замітку селекціонерам.
– Після Маккабі доля вас відправила до Чорноморця. Адже могли опинитися в московському Спартаку, який у середині 90-х наводив жах на Європу.
– Я наприкінці січня чи на початку лютого 1995-го приїхав у розпорядження народної команди Росії. Вони ще того сезону пройшли груповий етап Ліги чемпіонів і грали у весняній частині. Хороша у них тоді була банда – Онопко, Карпін, Ледяхов. Я з ними потренувався близько місяця, але мене не взяли на збори, мотивувавши це тим, що туди їде кістяк команди. Романцев казав мені: мовляв, не турбуйся, ти потрібен нам і таке інше. Я вирішив інакше, і поїхав із Москви.
– І опинились у Чорноморці.
– Так, а ще був варіант із Дніпром. Але із Дніпропетровська мені дзвонив спортивний директор, а з Одеси сам Буряк. Я вибрав перлину біля моря.
– Що означав для вас одеський етап кар’єри?
– Мені вдалося попрацювати під керівництвом великого тренера Буряка. До речі, мені дуже таланило на тренерів. Першим моїм учителем був чудовий фахівець Богдан Степанович Цап, далі мені довелося попрацювати із Сабо, Лобановським, Грозним.
– До Динамо 96-го вас запросив Йожеф Йожефович Сабо. Чи важко вам закріпитися в основі столичного гранда?
– Чесно кажучи, мене до Сабо вже двічі кликали до Динамо. Перший раз, коли я був ще 18-річним хлопчиком. Я засвітився у кубковій грі проти киян, забив їм гол, і мене запросили до Києва. Тоді біло-блакитних тренував Фоменко, а президентом був Безверхий. Мене вмовляли перейти до Динамо, говорили, мовляв, завтра приїде Безверхий та підпишемо контракт. А поки мене поселили в готелі, з яким я рвонув додому. Я відчував, що мені ще рано в Динамо і треба набратися досвіду. А вдруге запрошували, коли я ще грав у Маккабі. Мене помітив у грі за молодіжну збірну України той самий Сабо, але незабаром у Динамо відбулася тренерська ротація, до керма прийшов Онищенко, а у сфері його інтересів я не фігурував.
– З Сабо ви попрацювали півроку в київському клубі, а решту часу вам довелося пліч-о-пліч, щільно співпрацювати з Валерієм Васильовичем Лобановським. Що цікавого розкажете про нього?
– Секрету не відкрию, якщо скажу, що це унікальна особистість. Я навіть не знаю, чого в ньому було більше – тренера чи психолога. Він умів налаштувати, підбадьорити хлопців, завжди цікавився, як у когось справи. За збігом обставин мій номер на базі знаходився просто під його, він на п’ятому, а я на четвертому. Пам’ятаю кумедний випадок. Коли я почав зустрічатися з майбутньою дружиною, він спитав: Ти що, закохався? Тоді мені стало цікаво, звідки в нього така думка. У тебе навіть хода змінилася, – посміхнувся Васильович. Ось таке чуття та інтуїція була у Лобановського.
– У “Динамо” ви пробули шість років. Які у вас найпам’ятніші спогади, і яке найбільше розчарування?
– Зі спогадів – це перше чемпіонство, перше звання володаря національного Кубка. Я ще під час перебування гравцем Карпат міг стати володарем цього трофею, але ми тоді поступилися саме Динамо. Тоді ж узяли вгору над ЦСКА – 2:0. У єврокубках – це матч з Арсеналом (перемога 3:1 – Прим.авт.), у збірній – домашній матч із Північною Ірландією (перемога 2:1 – Прим. авт.). А з розчарування це цілий набір моїх травм.
– Саме вони спричинили те, що ви рано повісили бутси на цвях?
– Так. У мене їх було стільки, що навіть ворогові не забажаю такого нещастя. Досі не можу з цим змиритися, адже я в душі боєць, стільки разів вставав, піднімався, і знову під ніж, як у пісні братів Карамазових.
– За час футбольного життя вам доводилося стикатися з договірними матчами?
– Скажу так, я в цих іграх ніколи не брав участі. Чув, були розмови, але це було на рівні чуток. Я ніколи не продавав гри. До мене навіть ніколи не зверталися із цього приводу.
– Ви пограли у багатьох клубах, який із них можете назвати для себе рідним?
– Коли я розпочинав кар’єру в Карпатах, мені здавалося, що кращого міста, ніж Львів, немає. Коли перейшов у Чорноморець був у захваті від Одеси, а шість років життя у Києві і я вже не міг уявити собі життя поза столицею. Загалом кожне з цих міст я можу назвати для себе рідним.
– Упродовж кар’єри вам довелося пограти з багатьма футболістами. З Гусіним, наприклад, ви спочатку грали у Карпатах, а потім довгий час виступали разом у Динамо. Зараз спілкуєтесь із ним?
– Зідзвонюємося регулярно. Моя дружина є хрещеною його сина. Коли бавилися разом, навіть їздили на відпочинок сім’ями. Нещодавно приїжджав Андрій до Києва, коли Динамо грало зі Спартаком і нам удалося побачитися. Розповідав, що в Сатурні в нього все добре, гратиме, доки здоров’я дозволить.
– Крім Гусіна, з ким підтримуєте зв’язок?
– Із родиною Головко. Часто зідзвонюємося з Покладком.
– У дитинстві ви хотіли стати музикантом, а яка у вас мрія у 35 років?
– Нещодавно мені подарували гітару, а я ще на ній не вчився грати. Це моя сакраментальна мрія. До речі, біля мого будинку відкрили музичний будинок, треба буде записатися (сміється).